Ще років тридцять тому шефська допомога була притаманною життю нашого суспільства, можна сказати, втілювалась природна потреба сильних брати під крила слабкіших, серед яких, безумовно, завжди вважалось підростаюче покоління. За кожною школою і дитсадком були закріплені підприємства, які надавали їм матеріальну допомогу, або ж виконували ремонти приміщень, іншу роботу по вдосконаленню діяльності опікуваного ними закладу. А в усі часи, якими б вони не були складними і малогуманними, в людському розумінні чуйність завжди викликає зворотну реакцію: добро сіє добро. Сьогодні важко назвати шефську допомогу типовим явищем, але вона існує теж. Наприклад, про обділених батьківською турботою дітей, вихованців Їзмаїльського притулку «Гніздечко», вже кілька років поспіль піклується колектив Одеської обласної держсанепідслужби. На цю тему – розмова з заввідділом гігієни дітей та підлітків Одеської обласної держсанепідстанції Алісою Сойніковою.– Раніше, коли суспільство надавало шефській допомозі серйозне значення, від цього вигравали дитячі шкільні та дошкільні заклади, інтернати для дітей-сиріт. Особливо там, де будо достатньо промислових підприємств, сільськогосподарських колективів (колгоспів), – згадує Аліса Владиславівна. – Можу навести приклад Одеси та Іллічівська, де шефська допомога була найбільш розповсюдженою. І кожна школа перед новим навчальним роком була підготовлена за допомогою підприємств, які піклувалися про вчасний ремонт, про обладнання тощо. Керівництво шкіл та дитсадків про це знали, на це розраховували, і все текло собі як текло.Трохи пізніше зявилося поняття «спонсорська допомога», коли деякі підприємства і підприємці, серед яких були також батьки учнів, надавали благодійну допомогу.
Під час суспільних перемін та затяжної економічної кризи, нестабільності становище змінилося – вже стало забуватися таке явище, як шефська допомога. А в 2003 році ми повернулися до нього знову. Це було викликано насамперед скрутним становищем інтернатних дитячих закладів, де виховуються діти з неблагополучних сімей та сироти. Бо якщо в школах, припустимо, ремонти загальношкільних приміщень виконувалися за рахунок батьків, то в інтернатних закладах, зрозуміло, такого бути не могло.
І тоді було прийнято розпорядження обласної держадміністрації «Про проведення обласної благодійної акції «Державні службовці – дітям Одещини». Називаючи цей документ, заввідділом гігієни дітей та підлітків Одеської обласної держсанепідслужби Аліса Сойнікова відзначає його актуальність.
– Спочатку це була одноразова допомога, – каже Аліса Владиславівна, – і згідно розпорядження всі державні структури – організації, установи, підприємства, які на той час діяли і мали гарантовану оплату від держави, були закріплені за інтернатними закладами. Наша установа стала опікуватися проблемами Ізмаїльського дитячого притулку «Гніздечко», де на то час було двадцять вихованців. Ми намагалися допомагати цим дітям, чим можемо. Служба велика, 34 санепідстанції – якщо кожен з нас внесе свою крихту, можна якось полегшити життя цих дітей. По-перше, у багатьох з нас є свої діти, які вже виросли, і залишилися іграшки, одяг, причому в хорошому стані і його можна ще використати, зокрема, той, що зберігався «на вихід». А книги? Їм взагалі нема віку… Наші співробітники приносили речі для дітей з притулку. Харчування там фінансувалося нормально, але не вистачало коштів на миючі та дезінфекційні засоби, посуд, дитячу білизну. На жаль, наше знайомство з вихованцями притулку почалося з тієї причини, що там було зареєстровано спалах дизентерії. Треба ж сказати, що специфіка таких закладів полягає в тому, що діти туди можуть поступати прямо з вулиці – необстежені, вони можуть занести в заклад будь-яку інфекцію. І тому там передбачається карантинне відділення. Але коли ці притулки почали створюватися, то не скрізь була можливість виконати ці вимоги зразу ж. Саме так сталося і в Ізмаїльському притулку. Коли назріла необхідність у його створенні, було виділено колишню лікарню в селі Суворово, збудовану ще в 1912 році. Вкрай необхідний притулок отримав тісні приміщення, все там було пристосованим, кімнатки для карантину не знайшлося, і тому було вирішено всіх нових вихованців спочатку обстежувати в районній лікарні, а потім вже включати до дитячого колективу. Та життя вносить свої корективи: був холодний березень, треба було негайно забрати до притулку дитину, яка могла загинути через недбалість матері. Крім того, в селі відсутній водопровід, вода привізна, і звичайно ж через це існують свої складнощі із дотриманням санітарно-гігієнічного режиму. Дитина ж виявилася носієм дизентерії, і через контактно-побутовий шлях передачі захворіли й інші. Ми обстежили дітей, пролікували, треба було провести ще й фагування. А де ж взяти на це гроші? Це був 2006 рік. Притулок звернувся за допомогою до нас. Ми зібрали гроші на фагування дітей.
Специфіка притулку така, що діти там перебувають три місяці і за цей час вирішується їхня доля. Або їх повертають в сім’ю (що дуже рідко буває, коли батьки отямлюються і пишуть клопотання, в якому обіцяють, що будуть займатися вихованням дітей), або ж влаштовують дітей в інтернати. Звичайно, такі батьки дуже рідко відвідують своїх дітей і не піклуються про них. А до інтернату теж треба і одягнути, і взути дитину. Про все це турбується притулок і все це торкається також нас, бо і нам небайдуже, як складеться ситуація. Минулого року ми придбали для «Гніздечка» комп’ютер, спільно із санепідстанцією м. Одеси купили гідрофор, цього року на пральну машину гроші переказали. Про себе ж вирішили на всі великі свята готувати дітям подарунки. Ось, наприклад, день святого Миколая. 19 грудня ми не просто передаємо якісь речі, ласощі – обов’язково представник однієї із станцій привозить дітям подарунки, канцелярські вироби, щось інше.А в серпні ми традиційно проводимо акцію «Підготуємо дитину до школи». Два роки тому Білгород-Дністровська міська санепідстанція підготувала дітям і швейну машину, і пральну. Практично кожна станція готує дітям подарунки так, аби вони їх отримували щомісяця. І на Новий рік, на Різдво, на Великдень – теж.
Тепер в «Гніздечку» 25 вихованців, вони вже мешкають в новому прміщенні, так як у 2008 році притулок перейшов до реконструйованого згідно проекту дитсадка, який вже відповідає нормативним вимогам. Тепер там є і карантинне відділення, що значно спрощує роботу закладу. Для дітей створено дуже хороші умови – вихованці старшої вікової групи мешкають по троє-четверо в кімнатах ( а то було, що й по десять діток в одній кімнаті).
– А взагалі діти якого віку в притулку?
– З трьох до вісімнадцяти років. До трьох років цими дітьми опікуються будинки дитини.
Всього в області 15 притулків. Специфіка міських і районних притулків відрізняється. Якщо в місті Одесі «підбирають» безпритульних дітей під час рейдів ( частіше всього тих, хто жебрує, бомжує, дехто з них пов'язаний з криміногенним світом…)
– У більшості, мабуть, немає батьків?
– Частіше всього вони у них є, але то такі батьки! Як ми кажемо: асоціальні. Вони своїми дітьми не займаються, ці діти у розпорядженні вулиці.
А в сільських районах без батьківського догляду опиняються діти з неблагополучних сімей, частіше всього там, де батьки п’ють, не піклуються про них, вони голодні, недогляджені. Дітей беруть до притулку тимчасово з тих міркувань, що, можливо, сім’я візьме себе, як-то кажуть, в руки, опам’ятається і тоді їй повертають дитину. Коли ж цього не станеться, збирають документи і влаштовують дитину в інтернат.
А ще є діти-втікачі, які часто приховують, хто вони і звідки, де їхні батьки.
– Часто в газетах можна прочитати оголошення. Це батьки шукають своїх дітей?
– Ні, батьки, від яких втікають діти, на жаль, частіше всього їх не розшукують! Цим займається спеціальна служба розшуку дітей, яка все з’ясовує. Адже неможливо влаштувати дитину в інтернат без відповідних документів, і ось за короткий термін в три місяці, поки вона знаходиться в притулку, треба все зробити. А тим часом дитиною опікується притулок. Треба не тільки доглянути, надати медичну допомогу, одягнути і нагодувати, а й провести соціальну реабілітацію. Причому деякі діти навіть писати не вміють, тому в притулках часто формуються досить складні групи вирівнювання, і все це треба встигнути за короткий термін – три місяці. Крім того, цю маленьку зневірену, занедбану дитину треба ще й душевно відігріти, щоб вона знала, що у житті є ще й світлі сторони. Що не всі ж таки люди злі, що ій треба вчитися жити в суспільстві і взагалі – те життя, яке вона вела до цих пір, недостойне гідності людини, вона має право на інше, в якому добро і злагода, здійснення мрій. В якому існує довіра і любов до людини.
Зважаючи на нагальну необхідність, у нас тепер створюються не просто притулки, а центри соціальної реабілітації, де діти можуть перебувати до дев’яти місяців, що, звичайно, поліпшує підготовку, робить більш повноцінною соціальну адаптацію. У нас в області такі центри є в Одесі та Ізмаїлі.
– Назвіть, будь ласка, інші притулки, які діють в області.
– Нагадаю, що їх у нас п'ятнадцять. Дуже хороший притулок в місті Одесі – «Світанок», він знаходиться в колишньому дошкільному закладі, реконструйованому і добре облаштованому, притулок №1. Я вважаю, це дуже добре, що вони розташовані саме в колишніх дитсадках, що ці будівлі дістались дітям. Добрий ремонт зробили в приміщеннях притулку «Буслик» (Кодимський район). Це те, що я сама бачила.
Декілька років пустував пришкільний інтернат в Тарутино, тепер там працює притулок, у майбутньому планується відкриття центру реабілітації. Там зручно – територія хороша, поруч школа, і діти з центру реабілітації мають змогу її відвідувати, спілкуючись з іншими дітьми, не обмежуючи себе реабілітаційним закладом.
– Знаєте, важко збагнути, як це можна кинути свою дитину напризволяще, але ж ситуації, за яких діти стають «нічиїми», мабуть, дуже різні!
– Осмислюючи цю важку проблему, можна помітити, що зараз до батьківських обов’язків все більше людей ставляться простіше, але ж знову через соціальні негаразди і загальне зубожіння. Звичайно, можна осуджувати жінку, яка кинула своїх дітей на власну маму, щоб заробити для них копійку за кордоном, а можна і зрозуміти. А тим часом її діти через недогляд потрапили до притулку, або ж стара бабуся сама їх привезла, бо ні виховувати, ні доглядати їх не має змоги. Але ж відповідальність, звичайно, найперше – на батьках.
І хоч державний притулок ніяк не замінить дитині сімейне вогнище, домівку, вона не може залишатися за межами уваги всього суспільства, людей, які можуть хоч що-небудь змінити у її житті на краще.
Поліна Овчинникова
Комментарии (0)