Санітарка фельдшерсько-акушерського пункту села Гулянка Красноокнянського району Одеської області, а нині пенсіонерка Любов Леонтіївна Гаврилашенко започаткувала династію медиків. 1930 року народження, вона вже третє десятиліття на пенсії, а її донька і внучка – медичні сестри. Шановна Любов Леонтіївна згадує перші роки після Перемоги у Великій Вітчизняній війні, те незабутнє, що пов’язане з її працею в сільському медичному закладі.
– Як починалося? В Гулянці, в хатинці на дві половини медпункт був, навпроти акушерки Віри Миколаївни Єрмілової, навкоси через рипу… Я там обидві половини прибирала. А примус був, я на тому примусі варила шприци, зеркала для жінок (кастрюля була в мене спеціальна) – строго-настрого. Багато людей йшло до нас на уколи, пам’ятаю, що жінки ходили більше на вечірній прийом. Я готувала ромашку – варила для акушерки, бо у нас було так: в одній кімнаті вів прийом фельдшер Андрій Андрійович Захаров, а в другій, навпроти, приймала жінок акушерка.
І я сорок років була санітаркою і старалась все робити так, щоб ніякого зараження не було через мій недогляд. Варила до пуття. Стерилізатори були такі, і як закипіло – 60 хвилин має бути малий вогонь. Щоб кипіло. Строго було дуже!
А людей ходило – щодня душ 15-20 та й більше бувало, і Андрій Андрійович вів журнал: прізвище, по батькові, яка хвороба, на що людина жаліється – все-все записував і потім назначав ліки. А Віра Миколаївна приймала вагітних, пологи приймала. Коли привозили нам медикаменти, то Андрій Андрійович давав мені список і доручав розкладати їх по поличках. Я й ліки видавала хворим.
А як був у нас тиф, то ми з Вірою Миколаївною ходили по хатах, людей провіряли. По всіх селах, що до нашої сільради належать (Будаївці, Жуляново, Стряпчево…) – всіх до лазні звали, це, здається, в 48-ому році… Тоді повмирали люди. Хто? Ксенія вмерла, Настя, Маруся Тіліуца, Якубова сестра, Саша Васіна, Лена Снігурова… Ой, багато ж молоді померло! Гнали людей до лазні примусово, бо ж деякі й не хотіли іти, не розуміли, що потрібна дезінфекція, що хвороба заразна і смертельна. Там же й одежу знімали (а у багатьох то вже й не одежа була, а дрантя) – дезінфекцію робили: з Красних Окон машина приїжджала спеціальна, з камерою.
І в школу ми ходили, учнів провіряли. А як випустили оте дустове мило – то з тих пір по сьогодні ми вошей не бачили. А скільки їх тоді перебили! То ж через них і тиф той був. А тепер ось по телевізору показують, як попшикають, попшикають чимось дитинку, і через десять хвилин нема вже ні вошей, ні гнид. Наука… А тоді ми брали дустове мило і носили по-під хати, роздавали, щоб люди милися, щоб не заражалися. Бо ж після війни чим ми милися? Попіл був нашим милом. Брали головки соняшника і палили їх, а потім клали попіл в гарячу воду, розмішували, пропускали через сито – і мили волосся. І прали теж з попелом. Отакий у нас шампунь був!
Але хай бог милує, щоб сьогодні до такого мила та шампуні вертатися! Ходили босі, голодні, не вистачало мила, але ж то було після війни, коли скрізь така розруха, – всі тоді бідували і на краще життя надіялися. І не зважали на те, що голі й босі, ще й здається, що веселіше жили, ніж теперішня молодь. Самі співали, самі грали, танцювали. Як згадаю, скільки нас збиралося на танці, коли Тимофій Юдін на гармошці заграє! Ну, молоді ми були, так. Але й такої тривоги в світі не було, як оце зараз. Війна вже була відгриміла, і все скучило за миром, за спокоєм. Люди ще не опам’яталися, не вірилось, що знову може повторитися таке страхіття, яке ми пережили у війну.
І ще пригадую: тоді якось більше жаліли одне одного, ніж зараз. Ось ми з моєю подругою Лізаветою Лупшою – як дружно все життя живемо, з дитинства так. І на Донбас їздили разом. Останнім, як-то кажуть, шматочком, а поділимося. І баланду в голодні роки разом їли, і зараз, коли нам вже за вісімдесят, радіємо кожній зустрічі, не можемо наговоритися, стільки спогадів. Я все життя санітаркою, а Ліза і ланковою на нормі була, і двадцять років дояркою працювала. Народилися ми в один рік і в тому ж селі. Хіба ж нам немає про що згадати?
Поліна Белега
Комментарии (0)